Читати книгу - "Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст."

* * *

Народе мій, се ти!.. Закаменілий в болю,

Дрімаєш від віків, як вигаслий вулкан.

Ти все-усе втеряв – зберіг лиш сни про волю

І пам’ять гордих дій та скарб незгійних ран.

А хоть з усіх боків хижацькі, дикі орди

Гризуть твоє надро з нахабністю вовків,

Ти б’єш їх по лиці страшним бичем погорди

І величчю терпінь тривожиш ворогів.

* * *

Спустивши вуха вниз, під себе взявши хвіст,

До всіх ми ласимось, кого найдем на шляху.

Радіємо, як хтось до нас «тю-тю!» повість,

А навіть і тоді, як злають бідолаху.

Пильнуєм день і ніч своє-чуже майно

І брешем на братів, які приступлять ближче.

Плекаєм на чолі своє рабське п’ятно,

І хоч зібгались в лук, схиляємся ще нижче.

Глодаємо кістки химерних панських ласк;

Часом загарчимо, що нам їди замало…

Здіймуть з кілка канчук – один маленький ляск —

І ми покірні знов… Як цуцикам пристало.

І сняться нам степи і ниви запашні,

І дивно нам, що нас зі стричка не спускають…

Ми ж прецінь… Ну й скажіть, чи ми такі смішні?

Й дивіть, ті люди нас медведями вважають!..

НАРОДЕ, ЖЕРТВО РОЗБОЮ!

Народе, жертво дикого розбою!

Дитино в кігтях зависті й брехні!

Як Єремія, плачу над тобою,

І серце в мене жариться в огні.

Одчай вселився у твоїй країні,

І мирні села оповив пустар.

Сіон твій гордий тужить на руїні,

І Бога твого безчестить дикар.

Варварські орди вщерть заволочили

Твоєю плоттю твій пустий загін

І начинили трупами могили

Та й запивають кровію твій скін.

Мов сірі торси, без душі, без слова,

Сидять прибиті люди по хатах.

В устах їх білих скам’яніла мова,

Й останній огник віри в них потах.

Та там, у грудях, накипає звільна

Важка досада у грізний вулкан.

І підіймаєсь нишком, мимовільно

Зо свого ложа сонний великан…

Народе, жертво лютої недуги,

Що підрубала твій кедровий пень!

Я вірю в силу скритої потуги

І вірю в твого воскресення день!

НЕХАЙ РОЗБИТІ МИ…

Нехай розбиті ми, нехай на нашім гробі

Празнує супостат сумний тріумф брехні!

Ми не понизим чол у ганьбах та жалобі.

Наш дух горітиме в пекельному вогні!

Хоча ходитимем у підлій оборожі

І будем волочить важкий тягар заліз —

Та ворог не примкне своїх повік на ложі,

Дарма, що в головах у нього буде кріс.

І не присплять його диявольські тортури,

Що ними схоче він убить запеклий гнів.

Ми будемо в ярмі ходить, як горді тури,

Яким з грізних зіниць б’ють лискавки вогнів.

І хоч обставить нас фалангою шпіонів,

Щоб викрасти нам з серць невимовлену реч,

Буде лякаться нас, як скритих скорпіонів,

І скрізь добачить наш грізний дамоклів меч.

Нехай розбиті ми, нехай на нашім гробі

Празнує супостат сумний тріумф брехні!

Ми не понизим чол у ганьбах та жалобі.

Наш дух горітиме в пекельному вогні!

Степан Чернецький

(1881–1944)

Народився у с. Шманьківці біля Чорткова на Тернопільщині.

Навчався у Львівській гімназії та Львівському політехнічномуінституті. У 1908 р. вийшла перша збірка «В годині сумерку».

З 1913 р. працював режисером і художнім керівником театру «Руська бесіда». Співпрацював у тогочасній пресі «Діло», «Українське слово», «Шляхи». Видав поетичні збірки «В годинізадуми» (1917), «Сумні ідем» (1920), збірки фейлетонів і новел «Дикий виноград» (1921), дослідження «Нарис історії українськоготеатру в Галичині» (1934). Після 1939 р. С. Чернецький працювавнауковим співробітником Львівської наукової бібліотеки.

Із циклу «ДО НЕЇ»

ДО НЕЇ

* * *

Прийди, сповита в чар пригаслих рут,

Як день конати буде;

Прийди з устами, наче маків жмут,

Відслони білі груди…

Вколиши душу звуком срібних струн,

В вечірній чар привдійся,

Розжари грудь кривавим блиском лун

Та й… з мрією розвійся!

* * *

Коби я міг, як тії білі квіти,

Що на твоїх чарівних грудях в’яли, —

Коби я завжди міг при тобі мріти,

Краси твоєї чаром зір поїти, —

Як білі квіти, що на грудях в’яли…

Коби я міг, як тії білі квіти,

Що на твоїх чарівних грудях в’яли, —

В твої промінні очі все глядіти,

Під подихом твоїм в нестямнім шалі мліти

І в’янути, як квіти ті конали…

* * *

Як сумно ти грала в той вечір розлуки,

Як жалко твій спів линув вдаль,

Неначе закляти хотів в свої звуки

Весь біль мого серця і жаль…

Ридали всі струни, акорди стогнали,

І серце щеміло в грудях;

Душа виривалась, і руки дрижали,

І сльози блистіли в очах.

Так дико твоєї гри линули звуки,

Мов море розбурханих фаль,

Що рвали з собою все горе розлуки,

Всю тугу, і смуток, і жаль…

В ТОМЛЯЧУ ХВИЛЮ

Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю,

Вбрану в мелодію розжалених піль?